Педагогічний клуб «Любисток» працює під девізом: «Раз добром зігріте серце вік не прохолоне». Саме ці слова написані на надгробку Софії Русової, 165-річччя якої святкуємо 18 лютого.

З нелегкою долею української педагогині,  прозової письменниці, літературознавця,  громадської діячки, однієї з засновниць українського жіночого руху познайомилися  члени клубу на онлайн засіданні «Життєвими стежками Софії Русової».

Ось лише кілька фактів, що вразили студентів:

Вона російська дворянка,  шведка Ліндфорс  по батьківській лінії, француженка Жерве – по материнській, а на ділі - палка патріотка України.

 «Обов’язок понад усе!»  - ці слова стали  кредо Софії в 15 років, коли  вона відмовилася від успішної музичної кар’єри на користь освіти, якої так потребувала неписьменна на той час Україна.  

Не маючи спеціальної освіти та практичного досвіду, у 1871 році   вона  разом з сестрою Марією   заснувала в Києві перший  український  дитячий садок.

 1876 році,  їй разом з чоловіком Олександром   вдалося вивезти до Праги всі знайдені на той час рукописні твори Т.Г.Шевченка, щоб видати їх без втручання російської цензури.  Двадцятирічна  Софія   редагувала, упорядковувала Шевченкові тексти, здійснювала їх коректуру. Саме завдяки зусиллям родини Русових світ   побачило   двохтомне видання   «Кобзаря».

А ще родина власним коштом придбала міні-друкарню і видавала книжки українською мовою, була серед  засновників першої громадської бібліотеки в Чернігові (1877 року).

У 1906 році, незважаючи на те, що російська цензура не пропускала до друку книги українською, Софія видає «Український буквар».

В 1910—1914 роках вона співредакторка та активний дописувач першого україномовного педагогічного часопису «Світло»,

 Софія Русова входила до Міністерства освіти  і за доби Центральної Ради, і Гетьманату, і Директорії.

 За ці роки вона відкрила десятки дитячих садків і позашкільних курсів, організувала бібліотеки, написала підручники й праці з теорії виховання, психології, викладала у київських  закладах вищої освіти. Вона об’їздила всі найкращі тогочасні європейські школи і, зібравши крупинки досвіду педагогів Фребеля, Песталоці, Монтесорі, створила власну концепцію національної освіти в Україні.

У 1922 році, зрозумівши, що радянська влада не допустить національного відродження України,  Софія Федорівна  емігрувала за кордон. Але й в еміграції вона продовжувала  діяти на благо України. У 66  стала засновницею та професором (не маючи вищої освіти) педагогічного інституту імені М. Драгоманова у Празі.

У 78 видала більше 10 підручників.

В  81  - була обрана почесним досмертним головою Всесвітньої Спілки   українок.

Приклад Софії Русової, яка з  юних літ і до глибокої старості  була незламно вірною українській ідеї,  показав кожному присутньому на онлайн  засіданні клубу, що таке справжня, дієва   любов до рідної  землі.

А ще студенти, завдяки вправі «Займи позицію», спробували  довести  актуальність слів відомої українки. Майбутні вчителі, як мудру настанову,  сприйняли наступні слова педагогині і вченої: «Нація народжується коло дитячої колиски, лише на рідному ґрунті, серед рідного слова й пісні здатна вирости національно свідома дитина.», «Велике слово «школа». Це скарб найкращий кожного народу, це золотий ключ, що розмикає пута несвідомості, це шлях до волі, до науки, до добробуту.»,  «Учитель повинен бути не якимсь ремісником, а апостолом правди і науки, який має перед собою не лише матеріальну нагороду за працю, а велике гуманне завдання.».

Не обійшлося без домашнього завдання:  студентам запропонували написати есе на тему: «Обов’язок понад усе!».

Софія Федорівна Русова  прожила довге, важке, але щасливе життя, проповідуючи до останніх днів гуманізм, просвітництво, ідею  національної школи.

 «А ви працюйте, працюйте й не сваріться», — заповідала  вона українцям.